Україна — Великобританія

 Британцям, котрі приїжджають в Україну, видається, що про всі події, які у нас відбуваються, потрібно просто здогадуватись. І баста. Адже іноді потрібно витратити не менше години у мережі, щоб знайти інформацію про цікавий тобі захід. І, зрештою, — звернутися до знайомих і таки цілком випадково потрапити на концерт «ДахаБрахи» чи закритий вернісаж японського арт-проекту. Втім, українцям долучитися до культури Британії не легше. Інформацію про такі події' британці в Києві розповсюджують, здається, виключно у власному колі, та й медіа афішують їх не надто охоче.
Більше десяти осіб на моє запитання про те, в якій сфері культура Британії представлена найбільше, майже в один голос відповіли, що це кінематограф. Після останнього фестивалю Нового Британського кіно охоче згадувались Хьорст в Центрі Пінчука і Пол МакКартні в оточенні кількох тисяч парасольок на Майдані.

Ядро британської культури в Україні — Британська Рада (міжнародна організація, що представляє Сполучене Королівство у галузі освіти і культури), — що мало б кипіти життям, заховалося серед спокійних подільських вуличок. Стримано і без особливого пафосу час від часу воно намагається виходити за рамки внутрішніх, у чомусь навіть масонських подій. Так, нещодавно одна зі столичних галерей представила виставку «Бачити у кольорі», участь у якій взяли 23 британські художники, з-поміж яких і добре відомий українським глядачам Деміен Хьорст.

Британській Раді також маємо дякувати за міжнародну програму «The Selector» на хвилі 102.5, з нею українська публіка має змогу навіть вдома відслідковувати останні новинки британської музики, на відміну від камерної класики, яка всього декілька разів на рік звучить у стінах «Майстер Класу» з легкої руки диригента Пола Генрі.

Театральний простір же може припасти пилом, по якому було б легко малювати силуети Тауерського мосту і Роял Корту, де свого часу ставилися п'єси українського драматурга Наталі Ворожбит. Адже в Україні чи не єдиним місцем, де можна відкрити для себе сучасну британську драму є Центр сучасного мистецтва «Дах», який вже більше двох років успішно ставить «Людину-подушку» Мартіна МакДонаха — британського драматурга, відомого екранізацією «Залягти на дно в Брюгге».

І якщо Борхес свого часу називав Британію «близьким другом, єдиним і незамінним», то в українському медіа-просторі чомусь триває безпідставна гра у мовчанку.